Життя в окупації: жителька села Новотроїцьке про рейди «поліції» та вишиванку, яку доводиться ховати
Редакції Південь.City вдалося поспілкуватися з дівчиною, яка досі живе в цьому тимчасово окупованому населеному пункті. З міркувань безпеки її історію публікуємо анонімно.
«Щоб опинитися в рідному селищі біля сім’ї, довелося їхати п'ять діб»
До початку війни я жила, навчалася та працювала в Запоріжжі. Як тільки почалися розмови про широкомасштабне вторгнення, планувала повернутися додому на Херсонщину. Тож виїхала із Запоріжжя 24 лютого зранку.
Коли проїжджала ще вільний Мелітополь, назустріч мені їхала українська техніка для оборони міста, з нього мене вже не випустили. На півдні теж точилися жорстокі бої, пропускний пункт «Чонгар» розстріляли. На деякий час довелося залишитися в Мелітополі. Пам’ятаю звуки автоматних черг, пострілів та вибухів на місцевому аеродромі. Там мене й застала окупація.
Я хотіла за будь-яку ціну опинитися біля сім’ї. З Мелітополя до Новотроїцького проїхала десять блокпостів. Зрештою, щоб опинитися в рідному селищі, довелося їхати п'ять діб. У Новотроїцькому було ще спокійно. Мені розказали, що в перший день війни вулицями три години йшла колона російської військової техніки, це перелякало людей не на жарт, багато хто виїхав. Але далі — тиша. Чотири місяці ми жили під українськими прапорами, за українськими законами, а громадою керувала легітимна українська влада. Увесь цей час місцеві майже не відчували тиску з боку військових (за винятком учасників АТО/ООС та їхніх родин).
Все змінилося на початку липня, коли викрали голову громади. Тепер в окупації й ми. Вулицями селища з «рейдами» почали виїжджати патрульні так званої «поліції», які погодилися на співпрацю з окупантами. Ці «правоохоронці» можуть зупиняти автомобілі, перевіряти документи на транспорт у водіїв та навіть дивитися, що там в телефонах звичайних перехожих.
Полиці магазинів миттєво стали порожніми, люди скуповували абсолютно всі продукти. Нас застала і паливна криза, нових поставок товарів та бензину не було. Все це почали вирішувати згодом, домовляючись про придбання продуктів та пального з окупованого Криму (Новотроїцьке знаходиться приблизно за 50 кілометрів від півострова).
На початку великої війни полиці магазинів були порожніми. Завозити продукти з підконтрольних Україні територій росіяни забороняли.
Окупанти категорично забороняють завозити продукцію з підконтрольної Україні території, тож місцевим підприємцям доводиться викручуватися. Зараз на полицях майже немає українських продуктів, лише російські. Ціна зависока, якість — не дуже. Люди скаржаться, а продавці відповідають коротко: «Зате не голодуємо». Як то кажуть, маємо що маємо… Світло, вода — усе це, на щастя, є, перебої з електроенергією були на початку війни через активні бойові дії.
«Коли почали розганяти мітинги, я зрозуміла, що окупація набирає обертів, а репресії ставатимуть ще потужнішими»
Від самого початку війни більшість населення яскраво демонструвало свою українську позицію. Ми одразу показали, на чиєму боці та які цінності підтримуємо. На початку березня у нас відбувся масштабний кількатисячний проукраїнський мітинг, де учасники заявили окупантам, що Новотроїцьке — це Україна. Не знаємо, чи почули вони нас тоді, але вся країна точно, я дуже пишалася нашими людьми. Новина про мітинг на підтримку України в умовах окупації на Херсонщині тоді облетіла майже всі провідні медіа країни. Згодом був ще один мітинг, щоправда, вже не такий масштабний. Мені він запам’ятався не менше.
Вже йдучи додому, я та мої знайомі, які несли українські прапори, натрапили на трьох озброєних окупантів. Ми встигли сховатися від них та забрати символіку. Росіяни сказали: «Вот видите, мы только пришли, а они уже разбежались со своего митинга». Я тоді злякалася тої зустрічі й зрозуміла, що наше життя в окупації лише набирає обертів, а репресії ставатимуть тільки потужнішими.
Окупанти не дислокувалися в нашому селищі постійно, вони навіть дозволяли працювати нашій владі та ще й підхвалювали, говорили, що в нас люди «адекватні» та «на вулицях охайно». Згодом їхні появи ставали дедалі частішими, вони ніколи не приїжджали просто так. Раз або двічі на тиждень кілька одиниць техніки з написом «Росгвардия» під’їжджали до будівлі адміністрації чи будинків учасників АТО/ООС.
Людська психіка так влаштована, що ми не можемо постійно боятися, тому варто діяти, показувати, заявляти, що ми українці і ми хочемо жити на своїй землі. З моїх власних спостережень, на жаль, серед людей останнім часом багато зневіри, страху за своє майбутнє, нерозуміння ситуації. Особливо це посилюється через відсутність українського мобільного зв’язку та інтернету.
По кілька тижнів ми були в інформаційній блокаді і не знали, що відбувається в країні та найголовніше — де ж там наші хлопчики із ЗСУ.
Навіть зараз в умовах цього «русского мира» в Новотроїцькому видніються написи «Ми — це Україна», «Москалі, йдіть додому». На деревах розвішані синьо-жовті стрічки, на стовпах — листівки із застереженням про кримінальну відповідальність за співпрацю з окупантами.
«В окупації треба обережно підбирати слова, тут всі дивляться одне на одного скоса і перевіряють, чи ти «свій»
Попри те, що зараз я живу в окупації, моє повсякдення майже не змінилося. Я спілкуюся з друзями, працюю дистанційно, маю змогу навчатися онлайн. Є все, немає тільки найголовнішого — миру. Для місцевих вже зовсім не дивно чути звуки російських винищувачів та гвинтокрилів у небі. Мені страшно усвідомлювати, що ми до цього звикли.
Сліди в небі від російської авіації. У Новотроїцькому вона кружляє чи не щодня.
Доводиться все обережніше підбирати тональність та зміст своїх розмов навіть зі знайомими, особливо гуляючи вулицями. Здається, всі один на одного дивляться скоса і думають «свій» чи «не свій». Я вивчаю журналістику і працюю за спеціальністю, але про це знають тільки дуже близькі знайомі та родичі. Журналістське посвідчення довелося заховати якнайдалі на випадок обшуків. Та, на щастя, такого масового явища не було. Зі своїм телефоном на вулицю я не виходжу з кількох причин: перша — немає зв’язку, друга — чат-бот єВорог може надто вразити озброєних людей з ерефії.
Ну, і трохи треба приховувати все українське. Щороку на День вишиванки я одягаю святкову сорочку. Вирішила не зраджувала цій традиції навіть в умовах окупації. Зранку йшла в ній та легкій куртці однією з центральних вулиць, як тут з-за повороту виїжджають дві російські військові машини. На мить я застигла, а потім зрозуміла, що за ними ще їдуть окупанти на своїй техніці, защебнула куртку, аби заховати свою сорочку з вишивкою. Тоді мені пощастило бути непоміченою.
«Моя місія зараз – розповідати усім, як ми живемо в окупації і чекати на прихід ЗСУ»
Мене часто запитують, чому я не виїхала. Якби окупація в моєму селищі була б такою ж суворою, як в Херсоні чи Мелітополі, то, звичайно, я б евакуювалась. Обставини склалися так, що з особистих причин я не мала змоги покинути родину та будинок. До того ж я чітко знала, навіщо їду сюди. Розуміла, що на моїй Батьківщині знадоблюся більше, аніж в іншому місті чи країні. Моя місія — надавати розголосу тому, що коїться в умовах окупації. Я виходила в прямі ефіри по телебаченню, робила репортажі, розвивала соцмережі локального видання, яке було змушене переформатуватися з газети в онлайн медіа.
Я відчуваю себе корисною для суспільства і це неабияк надихає мене та змушує боротися далі. Хочу відсвяткувати перемогу на своїй вільній Херсонщині, тож намагатимуся пришвидшити її усіма силами.
Приблизно за 50 кілометрів від населеного пункту працює американська система залпового вогню HIMARS. Ми знаємо, що воїни ЗСУ щодня виборюють кожен міліметр нашої землі, аби ми могли жити на ній вільно, під українськими прапорами. Більша частина моєї сім’ї вже давно евакуювалися, та я маю залишатися з тими, хто поки вирішив залишатися вдома.
Зараз звідусіль нам кажуть, що треба виїжджати, але далеко не у всіх є така можливість. Хтось не може полишити родину, дім, роботу, в когось просто немає грошей. Евакуація до Запоріжжя коштує близько 200 доларів з одного або ж 500-600 доларів через Крим в країни Європи. На Херсонщині не відкривали жодного «зеленого коридору» для евакуації, відомо також і про жорстокі фільтраційні перевірки на російських блокпостах.
У людей може бути багато причин для того, аби залишатися на окупованих територіях. Ми не маємо права засуджувати їх, це аж ніяк не покращить гуманітарну ситуацію в регіонах та не наблизить нашу перемогу. Ми маємо боротися за неї, кожен своїми силами.
