«Я забрала батьків з окупації, і мені є що сказати»: історія Ольги Котрус

«Я забрала батьків з окупації, і мені є що сказати»: історія Ольги Котрус
Наталья Засядько
Наталья Засядько
Ольга Котрус розповідає про Колаж Південь.City
14 вересня 2022 22:49
Ольга Котрус живе в Києві, а її батьки та бабуся – у тимчасово окупованому російськими військами Херсоні. На початку червня їй вдалося вивезти рідних з окупації, тож тепер вони в безпеці. Редакція Південь.City публікує історію дівчини про те, що довелося пережити родині та як пощастило вибратися на підконтрольну Україні територію.

Ольга Котрус живе в Києві, а її батьки та бабуся – у тимчасово окупованому російськими військами Херсоні. На початку червня їй вдалося вивезти рідних з окупації, тож тепер вони в безпеці. Редакція Південь.City публікує історію дівчини про те, що довелося пережити родині та як пощастило вибратися на підконтрольну Україні територію.

«Спочатку наші розмови були бадьорими і зверхніми, але потім запалу залишалося дедалі менше»

Моя сім’я пройшла повністю всю динаміку настроїв від «щастя», що у них «не стріляють» (чого не скажеш про область), до спустошення, яке не озвучувалось вербально, але я чула його у тембрі голосу своїх зазвичай жвавих, смішливих батьків. Слідкувати за цим дорівнювало повільно встромляти у себе ножа. 

Спершу ми говорили: чорт з ними, хай зривають прапори – повісимо знову, хай знімають фейкові сюжети, роздають свою гуманітарку – це все ненадовго. Але щодалі, то запалу ставало все менше. Згодом у мене почав закінчуватись ентузіазм, яким я намагалася збалансувати їхній емоційний занепад. В якийсь момент усе зійшлося до того, що треба «потерпіти», а ця філософія підходить хіба що для підтримки життєдіяльності, але ніяк не для життя. 

Мені дуже пощастило, що батьків не довелося вмовляти поїхати з Херсону. До певного часу ми це навіть не обговорювали, бо не думали, що доведеться вдаватись до таких крайнощів. Але коли у квітні я відправила їм два ідентичні бокси із ліками через двох різних волонтерів, щоб подвоїти шанси на їх доставку, задумалася, до чого ж це все іде, якщо я змушена продумувати таку «многоходовочку». Тоді місто вперше закрили: нікого не пускали на виїзд і майже нікого – на в’їзд. Ліки доїхали, правда, майже через два тижні. 

Остання крапля впала, коли тато надіслав мені фото з нашого мікрорайону. Я не змогла стримати сліз, дивлячись, як Херсон у 2022 році повернувся до клятих дев’яностих: місто перетворилося на ринок. З імпровізованих прилавків продається все – від алкоголю до спідньої білизни і мийних засобів. Ринки – єдине місце скупчення людей. Здебільшого на вулицях порожньо. Напівпорожнє і саме місто – більше половини населення виїхало і продовжує виїжджати. 

Люди пригнічені і стомлені, всюди блокпости, готівки немає, медикаменти продаються просто з автомобільних багажників. За словами тата, страшенно тиснув сам факт, що місцями, які ти знав, тепер ходять «ті, чужі, інші», що називають себе визволителями. У мами не піднімалася рука купувати продукти «звідти», це продукти з присмаком окупації. 

Ще трохи почекавши, таки вирішили, батьки і бабуся будуть виїжджати. Оскільки офіційних коридорів на евакуацію немає, я почала шукати шляхи, як це зробити безкоштовно, з волонтерами. Вони майже не беруть чоловіків призовного віку. В одній великій телеграм-групі мені одразу відмовили. Паралельно інші волонтери сказали, що візьмуть тата. Так у нас з’явилася надія. 

«Виїхати тоді було архіскладно. Мені сказали – чекайте. Потім сказали – нагадуйте про себе щодня»

Я чекала і нагадувала. Та зрештою мені все одно відмовили. Мовляв, вибачте, і проїзду немає, і тата все-таки не візьмемо. 

Тоді я знайшла контакт комерційного перевізника через знайому. Вже мало би все скластися, але водій не був певний у безпеці виїзду, тож дата постійно переносилась. Цьому чоловіку я досі дуже вдячна, бо завдяки обставинам мої батьки не потрапили у ту когорту людей, які чотири доби ночували в полі. 

А потім – день ікс. Вже призначили дату виїзду, аж раптом з рідними зник зв’язок. Весь. Повністю. І все зірвалось. От тоді мені стало моторошно, що я не зможу їм нічим допомогти…

Днів із чотири я не могла зв’язатись ні з сім’єю, ні з перевізником. Потім вдалося дописатися водію, але з батьками – глухо. Коли вже знайшлася людина, яка погодилася поїхати до них додому і особисто передати інформацію про виїзд, несподівано через інтернет мені подзвонив тато. Перше, що він запитав: чи є новини про виїзд. Я дуже цьому зраділа, бо це означало, що виїжджати вони готові і хочуть. 

О п’ятій ранку їм треба було вийти ледь не навмання на вулицю і сісти в бус до незнайомої людини. Сумніваюсь, чи сама б на таке зважилася, а вони таки змогли. Отож, мої рідні виїхали з Херсону в Запоріжжя. Коли колона автомобілів виїжджає з окупованої зони і проїжджає так звану «сіру», з’являються наші блокпости. Звідти всю колону централізовано доставляють до запорізького «Епіцентра», де знаходиться волонтерський центр для внутрішньо переміщених осіб. 

Там усіх реєструють, беруть дані, перевіряють паспорти. Далі – відвозять у дитячий садочок та хостел на безкоштовну ночівлю, годують і надають гуманітарну допомогу. Можна прийняти душ, виспатись і наступного дня, після сніданку, рушати далі. Кому немає куди йти, можуть залишитися там, де ночували. Також є безкоштовний ранковий автобус на Київ. Своїм батькам я заздалегідь купила квитки на поїзд, тож цією послугою ми не скористалися.

«Тепер вони у безпеці, але мені досі болить за моїх батьків»

Вони все життя тяжко працювали, і тепер, замість скромної пенсії, мали покинути свій дім, усе зароблене, улюблене, усе своє. Пам’ятаю, як перед від'їздом вони на хвильку заколивались, чи правильний вибір роблять. Я написала їм список аргументів – що у Херсоні немає готівки, ліків, українських товарів у продажу майже не залишилося і це лише верхівки айсберга. На що мама відповіла мені: «Так, але якщо ми поїдемо, ми втрачаємо все». Що я могла на це сказати?...

Моя бабуся народилася у 1941 році. Вона тепер і дитина війни, і пенсіонерка війни. У свій 81 рік вона їхала через тридцять блокпостів і мала дивитися на морди російських солдат у ворожій формі, які називали її прізвище і питали її рік народження. Усі вони не варті навіть її стомленого подиху, не те що якихось відповідей. 

Розділивши зі своїми батьками їхній досвід, я зрозуміла, що є внутрішня еміграція, а є внутрішня окупація – от саме у ній наші сусіди і живуть. Усе, чого «вони» торкаються, перетворюється на руїну. Моя бабуся сказала: «Ті, що прийшли до нас, у них же немає майбутнього». Саме так. А у нас є. І помирати ми боїмось лише тому, що знаємо, яке життя прекрасне, бо жити вміємо. І дуже-дуже любимо. 

Я розумію, що все це скінчиться не завтра, але скінчиться точно. Я знаю, що окуповані території звільнять, і мої батьки ще побачать свій дім. Я все це абсолютно точно знаю, бо я бачила очі воїнів і войовниць Збройних сил України, мені їх достатньо. Для «страны, которая ни на кого не нападала» це квиток в один кінець. 

Наш YouTube
Вони пишуть для своїх
Назар Григоренко Назар
Григоренко
Журналіст
Дмитро Боженко Дмитро
Боженко
Журналіст
Юлія Полянська Юлія
Полянська
Журналістка
Вікторія Топол Вікторія
Топол
Журналістка
Руслана Кравченко Руслана
Кравченко
Журналістка
Марія Булейко Марія
Булейко
Журналістка
Галина Камінська Галина
Камінська
Журналістка
Марія Ковальова Марія
Ковальова
Журналістка
Вибір редакції