«У мій окоп залетіла міна». Історія херсонця, який втратив на війні обидві ноги
Про життєвий шлях героя, евакуацію з окупованого міста, війну та поранення кореспондент Південь.city поговорив з самим Єгором та його дружиною Оленою.
«Свій дім ми звели власноруч, нещодавно посадили ялинку»
До війни подружжя Протопопових проживало в Кіндійці, у передмісті Херсона, що неподалік від Антонівського мосту . Вони роками власноруч зводили свій будинок, заклали сад. Прогулянки у плавнях під мостом були для них чи не найулюбленішим сімейним дозвіллям.
«Ми нещодавно тільки посадили нашу власну ялинку у дворі – планували щороку на різдвяні свята прикрашати саме її. Будинок ми зводили своїми руками, вкладали в нього всі сили, душу. Ми будували його для себе і для нашої донечки. Це був наш маленький рай, яким ми дуже пишалися», – розповідає Олена.
Сьогодні спогади про рідний дім викликають у жінки сум. До нього вона ставилася, як до своєї другої дитини.
Єгор до війни займався приватним підприємництвом – продажем взуття. Це був маленький бізнес, власна справа, яка дарувала чоловікові насолоду та впевненість у завтрашньому дні.
Родина Протопопових на відпочинкуФото: З сімейного архіву
Вільний час сім’я Протопопових намагалася проводити разом – чи то в мандрах, чи то на природі. Одного разу навіть відзначали Новий рік на Антонівському мосту, поміж двох салютів – херсонського та олешківського. Утім 24 лютого змінило життя подружжя. Війну вони зустріли у своєму будинку.
«Єгор справді вірив, що війна не може початися»
«Ми саме спали, коли почули звуки, схожі на вибухи. Єгор сказав мені – він справді у це вірив – що війна не може початися. Тому ми просто лягли досипати, за годину треба було збиратися на роботу», – згадує Олена Протопопова.
Втім остаточне прокидання сталося дуже швидко – в обидвох телефони почали розриватися від повідомлень: «Війна! Почалося!» Писали друзі, знайомі. Так і прийшло усвідомлення, що Росія таки напала і звуки на вулиці – це таки вибухи.
11-річна донька Уляна того дня була з бабусею в іншому районі Херсона, тож вони одразу кинулися по неї. У цей час у місті вже були затори, плавні біля Антонівського мосту палали, обстріл вівся з боку Олешок.
Від’їжджаючи, Олена востаннє подивилась на міст через плече – він був оповитий димом. Поруч з будинком родини висадився ворожий десант.
Забравши доньку, Протопопови вирішили поїхати до родичів на інший край міста – якомога далі від вибухів. На жаль, так сталося, що бої перекинулися саме в ту сторону.
Донька Уляна під час окупації у ХерсоніФото: З сімейного архіву
«Там, куди ми приїхали, неподалік була Чорнобаївка, аеропорт. І це місце стало таким же небезпечним, як і наш рідний дім, який на той час вже був пошкоджений снарядами. Але податися більше не було куди. Про виїзд ми тоді ще не думали, сподівалися, що ЗСУ відіб’ють Херсон швидко», – згадує дружина.
Попри надії, ситуація склалась іншим чином. Окупанти все більше стискали Херсон у кільце, почали поволі заходити в місто. У Чорнобаївці все більше і більше вибухало. Єгор вже тоді вирішив, що просто так не сидітиме, і раз за разом поривався вийти на спротив.
1 березня російські війська зайшли у місто. Попри все, що відбувалося, подружжя досі не вірило, що вони зможуть стріляти по цивільних. Олена згадує, як вони з чоловіком стояли на подвір’ї й прислухалися до звуків за парканом. Саме в їхньому районі окупантів тоді ще не було, але родина розуміла, що вони скоро прийдуть. Сусіди власноруч робили насипи з усього, що траплялося під руку, аби ворог не зміг заїхати важкою технікою.
«Єгор сказав, що хлопці збираються вийти їм назустріч, не пустити їх далі. Не було жодної зброї. Ми жартували, що з моєї єдиної сукні, яку я забрала з дому, зробимо коктейль Молотова. Навіть провели ревізію пустих пляшок для коктейлів. Десь у чатах написали, що люди збираються на Шуменському (район Херсона - ред.) Я не пустила його. Відчула щось недобре. Тих хлопців, які пішли туди разом з теробороною, просто розстріляли в Бузковому парку. Ми про це дізналися наступного ранку», – говорить Олена, згадуючи перші дні окупації. Жінка каже, вже тоді відчувала, що це останній раз, коли їй вдалося стримати чоловіка…
«В окупації ти відчуваєш безпорадність»
Провівши в захопленому місті кілька місяців, родина вирішила таки виїжджати на підконтрольну Україні територію. Ставало все важче переносити окупацію, у Херсоні та околицях почалися зачистки, небезпека посилювалася.
«Коли ми були в окупації, то постійно існував страх. Він відрізняється від того, який я потім відчував на війні. Якщо там усе у твоїх руках, то тут ти відчуваєш безпорадність, незахищеність перед озброєною людиною, і не можеш нікому довіряти. Там же поруч з тобою є твої бойові побратими», – розповідає Єгор про свої переживання.
Єгор та Олена ПротопоповиФото: З сімейного архіву
Обстріли також посилювалися. «Коли ми виїжджали з будинку, до нашої донечки прийшов сусідський хлопчик. Вони росли разом, дуже дружили. Він з нами попрощався і сказав, що лишиться чекати на маму. Ми хотіли забрати його в безпечне місце, але він відмовився. Того дня в їх будинок прилетіла ракета. Хлопчик вижив, а от мама загинула під уламками. Він добу просидів над її тілом, поки сусіди змогли вивезти його звідти…», – з сумом розповідає Олена.
Родичі подружжя живуть у Львові, тож родина зібралася, сіла в автівку й поїхала до них. Тоді пройти блокпости було ще відносно легко. Хоча виїхати довелося о 5-й ранку, у порівнянні з тим, як виїжджали інші, сім'ї Протопопових дуже пощастило. «Було 15 блокпостів. Один з них – біля мосту, поруч з нашим домом. На цьому блокпосту питали - навіщо ви виїжджаєте? Ми ж вас захищаємо, у місті безпечно, і сюди ніколи не зайде ЗСУ. Я нічого не говорила і взагалі на всіх блокпостах робила вигляд, що сплю. У хлопців перевіряли телефони, питали про військові квитки. У наших пасажирів у всіх був «білий», ніхто ніколи не служив і не воював. Казали, що тікаємо від війни, бо страшно за себе і родину. Власне, це правда була. Поки ми стояли десь у полі між двома селами, недалеко був обстріл, літала авіація, курява, вибухи і чорний дим. Тому я роздивлялась і шукала якусь ямку, куди стрибнути з дитиною», – згадує евакуацію Олена.
Найважче родині було бачити під Дар'ївкою розстріляні легкові автівки, а потім наче мертву Снігурівку. «Ми знали, що там лишаються люди, – додає жінка. – Кілька разів доводилося об'їздити заміновані ділянки. За нами їхала мама Єгора, а в неї в машині - мої рідні. Я знала, що у Єгора великий досвід водійський, а за маму ми хвилювалися, але вона все змогла. І ми дуже нею пишалися. Було таке, що заблукали дорогою, люди губили колеса. Насправді застрягти у сірій зоні може означати смерть, це і виглядає як якесь потойбіччя, при тому що ніколи не знаєш, чи не відкриють тобі вогонь у спину».
Перший український прапор Протопопови побачили на заході сонця і розплакалися від щастя. У родини закінчувався бензин, тому довелося переночувати у добрих людей у прифронтовій зоні.
Єгор розповідає, що дорога «на волю» вселяла в нього надію. Він був переконаний, що їде не назавжди, а щойно доправить свою родину в безпечне місце – повернеться відвойовувати свій дім.
«Я розумів, що не зможу просто бути в якомусь безпечному місці й відсиджуватись, перечікувати. Я їхав з чітким усвідомленням, що одразу ж піду у військкомат», – згадує чоловік.
На першому українського блокпосту родина не стримувала емоцій – дякували захисникам, раділи. А далі – педаль у підлогу, і без зупинок до самого Львова. Тут вони й оселилися у згаданих вище родичів. Здавалося, прийшов час перевести подих і усвідомити усе, що вони пережили.
«Я хотіла його зупинити, але зрозуміла, що Єгор уже зробив свій вибір»
Утім знову родині не пощастило. Майже одразу ж вони опинилися неподалік епіцентру чергового обстрілу – ворожі ракети знайшли їх і тут. Тож без жодних вагань наступного дня Єгор пішов до військкомату.
«Я справді хотіла його зупинити. Це був мій найбільший страх – втратити коханого. Але в якийсь момент я зрозуміла, що Єгор уже зробив свій вибір і не передумає, що від долі неможливо втекти. Уночі мені снилися жахи, а вдень я бігала і допомагала збирати чоловіка», – говорить Олена.
Сам воїн каже, що в цей момент у нього не було страху. Лише легке хвилювання, але відчуття обов’язку пересилювало його.
Олена проводжає чоловіка на війнуФото: З сімейного архіву
З речами до військкомату Єгора викликали чотири рази. Тричі з ним поруч була й дружина – вона ні на крок не хотіла відпускати чоловіка. Втім усі три рази його повертали – чекати наступного виклику. Здавалося, Єгора вже не покличуть на війну.
«Я думав, що вік не той, і здоров’я не дозволяє. Якщо і візьмуть, то десь у тилу займатися якоюсь господарською діяльністю. Та я готовий був і до такого», – розповідає чоловік.
Минув місяць. Подружжя стало планувати свій побут та мирне життя у Львові. Донька пішла до місцевої школи, Олена працевлаштувалася, знайшли житло. Разом родина саме планувала заселятися у нову квартиру, а Єгор збирався зайнятися волонтерством, як прийшов четвертий виклик до військомату.
«Цього разу я зрозуміла, що це вже остаточно. Я знала, що у військкоматі я не витримаю, тому не поїхала з ним. Так і сталося. Його забрали на навчання, а потім – на фронт», – згадує дружина.
Єгор каже, що страху на той час не залишилося. Він знав, чому іде на війну, сподівався, що відправлять саме на херсонський напрямок. Можливо, у майбутньому так би й сталося, але спочатку його бригаду відкомандирували на Донеччину.
«В окоп залетіла міна і впала мені під ноги…»
Чоловік згадує, що в дорозі на фронт він неодноразово ставив собі питання: «Чи зможу я вбити людину, ворога? Чи змінить це мене?» І не знаходив відповіді. У цивільному житті чоловік був спокійною та неконфліктною людиною.
«У першому ж бою я був розгублений. Думаю, це природна емоція будь-якої людини, яка вперше опиняється в таких умовах. Але там і час плине інакше. Я дивився на те, що роблять мої побратими, і робив те саме. Так я швидко адаптувався і не втратив себе. А це питання… Коли це сталося, то я підійшов до цього, як до роботи. Це просто відбулося, але не дало жодної емоції: ані ненависті, ані страху, ані жалю. Я просто зробив те, що мав зробити», – згадує Єгор свій перший бій.
Перше селфі Єгора Протопопова з передовоїФото: З сімейного архіву
З дружиною херсонець на військові теми говорив мало. Він розповідав їй, що були зіткнення, що десь поруч стріляли. Але без подробиць – не хотів турбувати. Чоловік інколи дзвонив, попереджав, що кілька днів не буде на зв’язку. І Олена знала – знову буде бій. Але їй лишалося тільки чекати та молитися.
«Кожного разу, коли він ішов, було відчуття, ніби світ зупинився. У мене всередині ніби утворювалася чорна діра, яку не можна було заповнити ані роботою, ані посмішками близьких. Я просто на автопілоті робила те, що мусила – працювала, говорила, посміхалася. Але відчувала, ніби я мертва всередині», – згадує дружина.
Жінка розповідає, що весь час намагалася не думати про найгірше, з чоловіком спілкувалися на відсторонені теми. Вони обмінювалися світлинами, жартували.
Зараз Єгор вже нічого не приховує від дружини, а вона з розумінням вислуховує всі спогади коханого і запам’ятовує їх. У нашій розмові жінка кілька разів говорить про те, що з цих історій вийшла б непогана книга.
«Тут історія одна пригадалася, – каже Єгор. – Коли я був на передовій, заступив якось у чергування на спостережному пункті. У нас був пес – мабуть, хтось з місцевих залишив його, то він до нас і прибився. І от бачу я, що той пес якось так дивно поводиться: бігає, крутиться біля посадки. Наче грається з кимось. І так все ближче і ближче до наших позицій. У мене самого вдома лишився вівчур, я знаю собачу поведінку. Одразу дав нашим знати. І виявили в посадці диверсантів. Отак цей донецький песик врятував нам життя».
Про саме поранення зараз Єгор згадує просто. Звісно, що перед відправкою на передову чоловік пройшов навчання. І це допомогло йому вижити.
«Був артилерійський обстріл, зав’язався мінометний бій. І просто у мій окоп залетіла міна. Вона впала мені під ноги й розірвалася. Я не встиг нічого зробити. Коли після вибуху я спробував підвестися, то побачив, що з ногами біда…» – говорить Єгор.
Чоловік згадує, що перші десять секунд він просто кричав від болю. Але одразу ж згадав, чого його вчили: «Я знав, що у мене було 40 секунд. З них 10 я прокричав. Отже, лишилося ще пів хвилини. Я перетягнув ноги турнікетами, спробував спинити кровотечу. Мені допомогли побратими, бо сили я вже втрачав. А далі лишалося тільки чекати».
З окопу пораненого чоловіка витягнули бойові товариші. Один з них і сам втратив пальці. Єгора відтягнули до місця, куди мав прибути евакуаційний автомобіль, аж знову почався обстріл.
«Він мені потім розповідав, як він лежить, дивиться у небо, а навколо все вибухає. А він тоді просто чекав», – переповідає розповідь Єгора дружина.
Сам чоловік менш багатослівний, але доповнює розповідь дружини: «Був момент, коли зник біль, у тілі потепліло, і я подумав, що от вона і є – смерть. От, вона виглядає саме так. Ніби й не страшно. Було тільки шкода, що так все склалося».
Олена розповідає: відчувала, що з Єгором щось сталося. У ніч на 10 вересня вона не могла заснути й увесь час молилася. Саме в той момент за життя її чоловіка боролися лікарі. Про це жінка дізналася вже потім.
«У нього чотири рази зупинялося серце. Я не знала про це, але відчувала, що щось не так. Зранку, коли він прийшов до тями в автомобілі «швидкої», він попросив у медсестри телефон і одразу ж набрав мене. Він сказав: «У мене для тебе дві новини: я живий, але у мене немає ніг». Я навіть плакати тоді не могла», – говорить жінка.
Перша світлина Єгора Протопопова з лікарняної палатиФото: З сімейного архіву
«Я вірю, що знову навчуся ходити»
Попри все, Єгора таки врятували. Його вивезли до найближчого шпиталю, звідки евакуювали до Дніпра. Там за його життя боролися місцеві лікарі. Намагалися врятувати другу ногу.
У цей час матір Олени, яка лишалася в окупованому Херсоні, дізналася про поранення зятя. Жінка в шоковому стані покинула все і кинулася до нього.
Їй вдалося вирватися з окупованого міста, і вже за кілька днів вона була у Дніпрі, у шпиталі. І неначе янгол-охоронець супроводжувала Єгора скрізь – аж поки вони разом не приїхали до військового госпіталю у Львові.
«Я сама хотіла поїхати у Дніпро, але мене відмовили. Подзвонила лікарка і сказала: щойно вони стабілізують стан Єгора, то відправлять його у Львів. Але чекати довелося ще тиждень. Я дуже рада, що мама була весь цей час поруч із ним. Завдяки цьому я не так сильно картаюсь із того, що послухалася лікарки й таки не приїхала до нього», – говорить Олена.
У Львові головним завданням медиків стало врятувати другу ногу Єгора: була розтрощена стопа, пошкоджена гомілка. Ще з тиждень лікарі робили все можливе, Єгор переніс близько 9 операцій, але дива не сталося – пішов сепсис, а отже і загроза життю.
«Я бачила оголену кістку під медичною плівкою. Але пішло зараження, і її теж ампутували. На правій нозі висока ампутація вище коліна. Зараз Єгор почав процес реабілітації. Лікар каже, що ходити на протезах він зможе за півтора року, його зріст зменшиться на 7 см. Він хоче протезуватись в Україні, зараз ми збираємо документи, – розповідає Олена. – Якщо все вийде, то, сподіваємось, зможемо увійти в державну програму і більшу частину роботи покрити завдяки цій програмі. Але вже зараз розуміємо, що на праву ногу треба складний протез і треба буде доплатити. Консультуємось з виробниками протезів. Змогли дещо зібрати завдяки друзям і небайдужим. Точної суми нам ще не озвучили. Але такі протези з колінними суглобами доходять до мільйона гривень. За три місяці можна буде говорити про навчальні протези. Через 6 місяців після ампутації, культя приймає постійну форму і тоді вже ставлять постійні протези. Поки що він їздить на візку і дуже не любить, коли його фотографують».
Наразі герой перебуває в одному з реабілітаційних центрів. Уся небезпека минула, і зараз він дивиться тільки у майбутнє. З надією і вірою в те, що все нормалізується.
«Я вірю, що після завершення реабілітації та протезування я знову навчуся ходити. Я хочу бути тим самим, ким був до війни. І бути зі своєю сім’єю», – говорить Єгор.
Єгор до війни з домашнім улюбленцемФото: З сімейного архіву
Родина майже ні на мить не полишає героя самого. Якщо Олені треба їхати на роботу, то «на чергування» заступає хтось з матерів (обидві зараз також перебувають у Львові) або донька.
«Мама Єгора - сильна жінка. І доводить це все своє життя. Вона сама виховувала Єгора, його батько загинув, коли Єгор пішов до школи, сама створила свій невеличкий бізнес. Вона завжди говорить - ми все зможемо, ми все здолаємо і обов'язково будемо щасливими. Зараз вона живе зі мною, спить на матрасі, але не жаліється. Говорить, щойно звільнять Херсон, ми повернемось і все відбудуємо. Почнемо наше життя з нового аркуша», - розповідає Олена.
Донька Уляна, яка відзначила своє дванадцятиріччя під обстрілами у Херсоні, до війни займалася танцями. І зараз з батьком вони годинами можуть розмовляти про те, як вони ще танцюватимуть разом.
«Уляна постійно каже батькові, що вчитиме його ходити, вчитиме розтяжок. Вона вселяє і в нього, і в мене впевненість, що все нормалізується. Вона в нас дуже сильна дівчинка. Вона, мабуть, єдина, хто не плакав, коли все це сталося», – розповідає Олена про доньку.
Єгор з донькою Уляною перед її виступомФото: З сімейного архіву
Зараз родина мріє повернутися у деокупований Херсон, відновити свій будинок, який постраждав внаслідок ворожих обстрілів. Єгор з Оленою вірять, що в них насправді все буде добре.
«Наразі ми знаємо, що в одній з кімнат уламком снаряда зірвало дах. Мабуть, усе давно вже позаливало дощами, тож і речі там, напевно, не вціліли. Також літня кухня – її зруйнувало повністю. Але все це можна відновити, головне, що ми разом, що мій Єгор повернувся», – каже Олена.
Вона зізнається, що сліз вже не лишилося – виплакала їх усі ще тоді, коли проводжала чоловіка на війну. Зараз вже навіть емоції трохи притупилися.
«А, знаєте, тут історія одна пригадалася, – наостанок додає Єгор. – Коли я був на передовій, заступив якось у чергування на спостережному пункті. У нас був пес – мабуть, хтось з місцевих залишив його, то він до нас і прибився. І от бачу я, що той пес якось так дивно поводиться: бігає, крутиться біля посадки. Наче грається з кимось. І так все ближче і ближче до наших позицій. У мене самого вдома лишився вівчур, я знаю собачу поведінку. Одразу дав нашим знати. І виявили в посадці диверсантів. Отак цей донецький песик врятував нам життя».
Подружжя Єгора та Олени Протопопових під час реабілітаціїФото: З сімейного архіву
***
Наразі склалося так, що Олена – єдина годувальниця в сім’ї. Чоловік і далі проходить реабілітацію, попереду дороговартісне протезування. Зі спілкування з волонтерами відомо, що лише один протез (а герою необхідно їх два) може коштувати близько 25 тисяч доларів. Чи буде це коштом держави, волонтерів, чи самої родини, наразі також невідомо.
Тож сім’я героя потребує нашої з вами підтримки. Збір на протезування Олена ще не відкривала, але для елементарних потреб, як то медикаменти, харчі чи одяг, кошти можна перерахувати за реквізитами:
5375 4114 2065 8010 (Монобанк, дружина Олена Протопопова);
5168 7451 0668 7152 (ПриватБанк, дружина Олена Протопопова);
[email protected] (PayPal, Єгор Протопопов).
Єгор Протопопов на реабілітаціїФото: З сімейного архіву
